Щоденник айтішника, якого повістка знайшла під час ранкової прогулянки з собакою.
Читати уривокЦе не книга про подвиги. Тут немає красивих форм і блиску в очах.
Тут є мокрі шкарпетки, автомат 1979 року народження, 300 чоловіків, що повзуть у багнюці через забуту пляшку води, і думки, які душать, якщо їх не випустити назовні.
Євген Волен — айтішник із понад десятирічним стажем — отримав повістку під час прогулянки з лабрадоркою Келлі. Ця книга написана між клацанням «двадцять п'ятого» і шумом вітру, на телефоні, у бліндажі, щоб не здуріти.
Від перших годин у військкоматі до перших бойових. Без фільтрів. Без пафосу. Як є.
IT-фахівець, блогер, військовослужбовець ЗСУ. До мобілізації більше десяти років працював у сфері технологій. Після вручення повістки пройшов шлях від БЗВП до перших бойових завдань у складі десантних військ.
Паралельно зі службою вів блог у Threads, де за півтори роки зібрав понад 100 000 підписників. «Книга не про героя» — це автобіографічний твір тих записів, згадок та думок: чесних, іронічних, людських.
Перше видання 2025 року накладом 100 примірників розійшлося за місяць. Зараз виходить друге.
30% йде на забезпечення підрозділу, всі звіти в Threads
200 сторінок, тверда обкладинка, доставка Новою поштою
PDF, ePub, завантаження одразу після оплати.
Привіт, люди. Дорогенькі мої підписники, підписниці, й ті, хто сюди зайшов випадково — ну, типу «гляну, що цей дивачок там на фронті верзе». Вітаю Вас у моєму маленькому пеклі з бліндажним вайфайчиком і запахом вогкості, де за «кімнатну температуру» у нас відповідає буржуйка з характером, а замість музики — десь неподалік клацає «двадцять п'ятий», і ти такий собі — «ага, ще живий». То ось, між цим клацанням і шумом вітру, я, у вільну хвилинку (яких, до речі, небагато, але вони трапляються), відкриваю телефон і починаю писати. Просто так, без плану, без редактора, на ходу. Бо якщо не зараз — то коли? Бо памʼять штука така: спочатку тримає все міцно, а потім, бац, і ти вже не згадаєш, що їв вчора, не те що, хто сидів поряд в найгарячіший момент.
Оце Ви читаєте — це не якась там пафосна хроніка з серіалу про військових, де всі красиві, в чистеньких формах і з блиском в очах. Ні, тут про інше. Тут про бруд, про те, як смердить, коли мокрі шкарпетки третій день поспіль не можна зняти, бо мерзнеш. Тут про те, як ліжко — це спальник на дерев'яній поличці з цвяхами, які впиваються в ребра, ніби спеціально нагадують — «ти ще не вдома, розслабся». І головне — це про думки. Бо коли ти залишаєшся один на один з тишею, яка завжди перед чимось недобрим — саме тоді починаєш думати. А думки, знаєте, вони як дим: спочатку здається, що нічого, а потім починає душити.
Я не претендую на істину. Це все мої особисті штуки. Хтось скаже — «та кому воно треба, твоя втома, твоя нудьга, твоя біль». І я не сперечаюсь. Але пишу не для всіх. Я пишу, щоб не здуріти. Бо якщо не виписати це з себе — воно залишиться всередині, проросте, як пліснява, і зʼїсть зсередини. У когось — психотерапевт, у когось — пляшка, а у мене — оцей телефон і Ви, хто зараз це читає. Я тут, у бліндажі, а Ви десь там, у теплі. І між нами — текст. Хіба не чудо?
Знаєте, що найцікавіше? Я не герой. Абсолютно. Я не маю жодного наміру бути тим, кого показують у сюжетах новин під гучні титри й з гімном на фоні. У мене немає медалей, і я не ганяюсь за ними. Хоча, чесно, якби мені дали медаль за кожен раз, коли я втримався від крику чи паніки — вже можна було б робити поличку вдома. Але, знову ж таки, не про це. Героїзм — це коли ти не боїшся. А я боюся. Кожного дня. Бо страх — це не слабкість, це інстинкт виживання. І я його слухаю. Як слухаю гуркіт техніки вночі, шелест трави, навіть тишу. Бо іноді саме вона кричить найгучніше.
А мрію я про просте. Дуже просте, як на людину, яка щодня тримає автомат і думає, чи побачить ранок. Мрію повернутися. Просто повернутися. Не героєм, не в труні, не у спогадах — а живим. Хочу доньку. Маленьку таку, з бантиками й голосом, що верещить зранку, бо не хоче в садочок. Хочу будинок. Скромний. З кухнею, де пахне борщем, а не тушонкою з пайка. І дружину. Ту саму, яка ще чекає. Бо я вірю, що любов — це не коли ти на побаченнях під місяцем, а коли вона мовчки читає Твої повідомлення з фронту і не каже нічого, бо слів немає, лиш очі вологі. І старість. Так, я мрію про старість. Не в шпиталі, не у знімках на стіні, а справжню — з теплим чаєм, спільними зморшками й котом, що спить на подушці.
Те, що я тут пишу — не література. Це як є. Без блискіток, без драми на замовлення. Просто — щоденник того, хто зараз десь там, куди не доходять камери і де немає дикторів із завченими обличчями. Це війна, яку Ви не побачите в новинах. Вона без спецефектів. Вона з матюками, з втомленими очима, з мокрою формою, яку ніхто не встигає прати. І вона — моя. Особиста. Звичайна. Як і я сам.
Якщо вже Ви дочитали аж сюди — ну, то вперед. Буде ще. І буде по-різному. Бо війна не питає, як Тобі зручно — вона просто приходить.
Сиджу біля вікна на ліжку, дивлюся в нікуди й розумію: моє життя тільки що розкололося навпіл. За вікном сосни, точніше їх вершечки, зирають на мене і ніби співчувають. Бувало у Вас таке? Коли якась подія вже трапилася, пройшло трохи часу, і ось воно – усвідомлення. Вдаряє не одразу, а підкрадається нишком, як рахунок за комуналку. І ось у мене зараз цей момент.
Я сказав дружині, зателефонував батькам, і все ще не до кінця усвідомлював, що сталося. А потім, коли осяяння нарешті прилетіло, аж ноги підкосилися.
Женя. Айтішник понад десять років. Закоренілий інтроверт, який впустив у своє життя рівно трьох істот: дружину, собаку і кішку (остання дісталася в комплекті з дружиною). Жив собі тихенько, писав статті, робив дослідження, створював сайти, допомагав бізнесам заробляти. І ось тепер цей самий Женя – військовослужбовець Збройних Сил України.
Ну що, вставай, солдате. Служба кличе. Ноги ватяні, волосся в процесі посивіння, а в очах – волога, яку чоловіки, звісно ж, не називають сльозами. Чоловіки не плачуть. Просто інколи їм потрібно випускати зайву воду, щоб не перегрітися. Сидів так ще кілька хвилин, потім встав. Вийшов з кімнати – і одразу зустрів дружину. Вона вже в сльозах. І ось тоді я не витримав.
Женя, ти маєш бути сильним. Ти маєш тримати удар. Але мозок – це одне, а емоції – зовсім інше.
Що ж сталося? Декілька днів потому…
Ранок почався ідеально – так, як я люблю. Прокинувся рано, десь о п'ятій. Зробив каву, сів за роботу. Декілька справ горіли, тож я намагався закрити їх ще до світанку. Пару кліків мишкою – і ось уже сьома. Пора виводити собаку.
Моя шоколадна лабрадорка Келлі, тільки почувши, що я встаю, потягнулася, радісно замахала хвостом і підскочила. Вона обожнює гуляти. Але не просто бігати, як шалена, а знайти хорошу палицю, трохи її поганяти, а потім розгризти на дрібні друзки. Дуже, знаєте, терапевтичний процес.
Вийшли з під'їзду, зустріли кількох сусідів – хтось, мабуть, збирався на роботу. Перетинаємо дорогу в напрямку лісу. Попереду проїжджає машина ТЦК. Зупиняється. Повільно.
Не звертаю уваги, йдемо далі. Я давно для себе вирішив: якщо прийде повістка – піду. Війна. Росія рівняє міста з землею, вбиває цивільних, нищить все, що може. У більшості сімей чоловіки, брати й батьки – на фронті. Просто сидіти й сподіватися, що тебе це омине? Ні, не варіант.
Білий Duster зупиняється зліва. Нам треба вправо. Машин уже немає, тож рушаємо далі. Келлі тим часом шукає ідеальне місце для туалету. І тут Duster переїжджає на правий бік. Ну все, точно за мною. Гаразд, зустрінемося. Хліба й солі не маю, але можна хоча б руки в кишенях не тримати.
Келлі, до речі, взагалі не напружилася – зустріла військових так, ніби вони її старі друзі. Хвостом махає, мовляв, «О, нарешті знайомі обличчя!».
– Добрий ранок, – першим привітався я.
– Бажаю здоров'я. Територіальний центр комплектації, місто Ч. Можна Ваші облікові документи?
Все ввічливо, без «пакування» й різких рухів. Але документів із собою немає – тільки телефон. А в телефоні є «Дія». Значить, документи все-таки є.
Через десять хвилин цілком нормальної розмови, під час якої навіть Келлі отримала свою порцію уваги (її почухали за вушком, а це для неї рівносильно офіційному схваленню), у мене в руках уже була повістка. По ній треба було з'явитися у військкомат сьогодні ж. Ну що ж, добре, що є машина, та й у місто я все одно збирався – хоча б не доведеться змінювати плани.
Повернувся додому й вирішив повідомити дружині новину максимально обережно.
– Оксано, у мене є дві новини: хороша і нормальна.
Дружина тільки-но піднялася з ліжка, очікувала ранкову каву й виглядала так, ніби готова терпіти мене, але не більше.
– Що сталося? Знову собакєн щось з'їв на вулиці? Це не новина.
– Перша: ми з Келлі зробили всі свої справи. – Я почухав собаку за вушком, вона була задоволена. – Друга: на, візьми.
Оксана взяла повістку, подивилася на неї, потім на мене. Сказати їй було нічого. Вона дуже не хотіла, щоб мене забирали. Ми завжди були сильною підтримкою один для одного, хоча, чесно кажучи, останнім часом це вже більше нагадувало співзалежність.
Мовчанку порушив звук кавомашини.
– То ти сьогодні підеш у військкомат?
– Так. Мені ж усе одно треба в місто, тож заскочу до них.
– Добре. Але будь ласка, тримай мене в курсі. Я хвилююся.
Приїхав. На вході мене зустрів дядько з автоматом, який чемно пояснив, куди йти, де кабінет, і все таке інше. Усередині теж трапилися адекватні люди – без криків і нервів пояснили, як оформлювати документи. Виявилося, що мій попередній військкомат десь по дорозі загубив мою справу. Класика. Бюрократія працює, як швейцарський годинник – тільки навпаки.
Втім, питання вирішили швидко: відправили на проходження військово-лікарської комісії (далі – ВЛК).
Лікарні. Я ніколи не любив цю атмосферу. Але зараз вона відчувалася інакше. Раніше – бабусі в чергах і однокласники, коли нас тягали на щорічні медогляди. А тепер – чоловіки призовного віку, напружені обличчя й відсутність навіть натяку на радість. Та й що тут святкувати?
Саме обстеження я пройшов швидко. Черги, купа питань, затримки – дрібниці. Головне, що я знову у військкоматі. І от моє щастя від пройденого ВЛК ламається об суху реальність:
– Ну що, завтра виїзд.
Я. Завтра. Виїзд. Стоп. Який виїзд? У мене взагалі-то справи. Бойова повістка, навчання, військо, автомат, війна? Ви серйозно?
Тисячі думок, сотні запитань – і все це поки я спокійно заповнюю анкети й інші папірці.
Дорога додому розтягнулася у вічність. Я вже сказав дружині по телефону. Боюся. Але не смерті. Не того, що можу не повернутися. Найбільше боюся залишити її одну. Вона вже втратила на цій війні дорогу людину. І тепер є шанс, що втратить мене.
Весь день – у збори, пригнічений стан і ці чортові емоційні гойдалки.
Заснути? Ага, звісно. Якщо вдалося урвати 2-3 години – уже непогано. Досі памʼятаю ту ніч, то найдовша з усіх. Думки, страх, незрозумілість подальшої долі, все в купі з відповідальністю.
Ранок такий самий. Сказали прийти на 14:30. Ці години очікування – окремий вид тортур. Як пластир: краще зірвати одразу, ніж повільно відклеювати, поки тобі рве шкіру.
Викликав таксі. Дядя М., знайомий таксист, забрав мене з речами й офігівав. Не очікував, що я теж збираюся в пекло. Ну нічого, вирішив мотивувати мене історією про знайомого, який повернувся без ноги. Ще та мотивація.
Окуляри на місці, рюкзак на спині, сумка в руках – стою перед воротами військкомату. От тобі й кадр із фільму, тільки я тут явно другорядний персонаж. Один із тих, кого вставляють, щоб було над ким посміятися.
– Сьогодні ви нікуди не їдете, відправка завтра. Але я Вас наберу, – сказав Р. із військкомату. – У Вас є певні навички, вони знадобляться в спеціальних військах. Хочу підібрати Вам хорошу бригаду.
Ну, добре. Знову таксі, знову дорога додому. Оксані нічого не кажу – буде сюрприз. Вона любить хороші сюрпризи. А ще один день поруч із нею зараз коштує дуже дорого.
Знову ніч без сну, заспокійливі й трохи сліз.
Наступного ранку телефон.
– Добрий ранок, Євген. Сьогодні ви також не їдете. Я знайшов Вам цікаву бригаду, треба лише приїхати, ми змінимо дату відправки й дамо нову повістку.
– Сонечко, я сьогодні нікуди не їду. Але треба з'їздити у військкомат, поміняти повістку.
– Добре. Я з тобою. Хочу більше часу провести разом, – сказала Оксана, витираючи сльози.
Мені дали номер телефону. Там був С. Він хотів поговорити зі мною і, якщо підійду, то потраплю до нього в бригаду. Служити доведеться за 10-20 км від лінії фронту, або як її тут називають – ЛБЗ (лінія бойового зіткнення).
Поки чекав дзвінка, написав дружині номер бригади. Вона одразу полізла в інтернет.
– Женя, це розвідка! – видала вона перше, що побачила. Для неї на той момент будь-яка розвідка була ГУР.
– Ні, це окремий вид військ, а в ньому є рота розвідки, – спробував я заспокоїти.
– Женя, у фейсбуці пишуть, що у них великі втрати. Може, в інше місце?
Її тривога була цілком виправдана. Довелося просто прийняти це. Та й сам я ще не до кінця розумів, у що вплутуюсь. На той момент головне для мене було – подалі від ЛБЗ і не надто фізично важко, враховуючи стан здоров'я.
С. зателефонував. Поговорили. Робота не надто складна – техніка, трохи біганини, але загалом більш-менш безпечно. Як же я тоді помилявся. Розмова нагадувала співбесіду на офісну роботу: «Зарплата мульйон доларів, колектив дружній – каву приноситимуть, кар'єрне зростання – за місяць до генерального».
Ага, саме так.
Тиждень пролетів так, ніби хтось увімкнув перемотку. Тільки вчора я думав, що маю час, що ще можу спокійно посидіти вдома, попрацювати над якимось своїм черговим проектом, погуляти з собакою, побачити друзів. А вже сьогодні збираю сумку, і це не в подорож чи відрядження, а в армію. І знаєте, є різниця: в армії ти не турист і не відряджений. Там ти стаєш розхідним матеріалом, навіть якщо цього відкрито ніхто не скаже.
Батьки приїжджали – мої, і дружинині. Сиділи всі разом за столом, як на якесь свято. Але атмосфера була дивна: щось між прощанням і перевіркою на міцність. Усі намагалися говорити про звичайні речі, але кожна фраза закінчувалася паузою. І ця пауза важила більше, ніж слова. Мене дивно гріло це відчуття турботи. І водночас різало, бо я розумів, що це частково не про мене, а про те, що я залишаю старе життя. Це було прощання з тим «я», який мав плани, графіки, дедлайни і список справ на тиждень. Тепер замість цього – список речей для армії: берці, термуха, аптечка, беруші. І трохи нервів зверху.
Я відчував, що вся увага раптом концентрується на мені. Чесно, було приємно. Хоча я не з тих, хто кайфує від постійного фокусу, але тут це виглядало як фінальний акорд у симфонії мого цивільного життя. Наче світ підбивав підсумки: «Ось він, Женя. Він іде. Хлопець, що ще вчора будував сайти, писав коди і сварився з клієнтами за правки в макеті. А сьогодні бере в руки інший інструмент – і вже точно не ноутбук».
Мати, як завжди, трималася до останнього. Вона не з тих, хто падає в істерику. Але її очі видавали все. Вони бігали, ловили кожен мій рух, ніби хотіли запам'ятати, як я сідаю, як беру чашку, як поправляю сорочку. Це дратувало й водночас пробивало. Батько мовчав. Для нього слова – зайве. Він просто стискав щелепи й пив чай, так ніби там був не чай, а щось міцніше.
У дружини все було ще цікавіше. Вона трималася, намагалася жартувати. Але коли жарт звучить у кімнаті, де всі чекають моменту, коли стане сумно, він летить у порожнечу. Ми сиділи поряд, і я відчував, як вона холодними пальцями стискає мою руку. Цей холод не від страху, а від напруги, від неможливості щось змінити.
– Ти точно все взяв? – спитала вона, коли ми залишилися на кухні удвох.
– Ну, якщо забув, то вже куплю там, – відповів я.
– Там? – вона дивилася, ніби я збирався на Марс.
– Ну так, у військторзі. – Я посміхнувся, хоча сам розумів, що навіть ця фраза звучить як анекдот.
Ми обоє сміялися, але сміх був більше захисною реакцією. Бо серйозно про це говорити було важко.
Ці кілька днів перед відправкою стали дивним коктейлем з дрібних деталей. Я раптом почав цінувати те, що раніше було фоном. Кава зранку на кухні. Келлі, що грюкала хвостом по підлозі, вимагаючи вигуляти її. Вечірні розмови перед сном, коли ми обговорювали дрібниці – що купити в магазині, коли відвезти речі в хімчистку. Тепер ці розмови зникали. Їх замінювали інструкції: що робити, якщо не буде зв'язку, куди звернутися у разі форс-мажору, які паролі тримати в голові.
Я пакував речі так, ніби збирався на інший континент. Хоча їх було не так і багато: форма, кілька футболок, документи. І дивно – найважче було не підібрати потрібні речі, а зупинитися й сказати собі: все, цього вистачить. Бо мозок постійно додавав: «А може, ще отой зарядний? А може, другу аптечку? А може, термос?». Але у рюкзак все не влізе, а я ж не караван верблюдів.
Іноді ловив себе на думці, що все це нагадує передвесільну метушню. Тільки тоді ти збираєшся в нове життя з весіллям і тостами, а тепер – у нове життя з автоматом і окопами. І якщо весілля – це початок, то тут відчувалося, ніби ти прощаєшся. Не остаточно, але на довго.
Друзі теж телефонували. Дехто говорив щось на кшталт «ти тримайся». Інші намагалися жартувати, мовляв, «повернешся – буде що згадати». Я слухав і розумів: вони не знають, що сказати. І я б теж не знав, якби був на їхньому місці.
Один з дзвінків був від старого друга. Він мовчав кілька секунд, а потім видав:
– Чувак, я хз що сказати, але якщо ти там десь будеш, то... ну, ти зрозумів.
– Та зрозумів. – відповів я.
– Просто повертайся, добре?
– Добре.
Це був, мабуть, найчесніший діалог за весь той тиждень.
Останні дні я ходив по місту і помічав те, чого раніше не бачив. Людей, які сміються у кав'ярнях. Дітей, що ганяють м'яч. Пару, яка цілувалася біля переходу. І ловив себе на думці: ось моє колишнє життя. Воно продовжується, навіть якщо я з нього виходжу. Воно не зупиняється разом зі мною. І це було найбільшим контрастом. Ти ще тут, але вже не тут. Ти ще в цивільному, але вже в армії.
Тиждень пролетів, і я зрозумів: це не просто збір речей. Це репетиція втрати. Ти вчишся втрачати комфорт, близьких поруч, рутину. І головне – ти вчишся втрачати себе колишнього. Бо той, хто піде у військо, вже не буде тим, хто сидів з ноутбуком у кафе і планував запуск чергового сайту. Це буде хтось інший. Може, сильніший. Може, зламаніший. Але точно інший.
Зранку набрав ТЦК.
– Добрий день, Р. Я сьогодні маю їхати чи мені знову прийти без речей, як минулого разу?
– Євген? Так, сьогодні у нас відправка на 14:30.
– А, так.
– Ні, сьогодні без речей. Приїдьте, все поясню.
Ну от, і що тепер? Сміятися чи плакати? Я вже морально готовий їхати, але, якщо чесно, ще одна доба вдома – це точно не найгірший варіант. Тож залишився, провів день із дружиною, довше гуляли з собакою, а ввечері завис у PlayStation.
Наступного ранку вже о дев'ятій був у військкоматі. Зайшов, як свій. Навіть промайнула думка: а що, якби попроситися працювати тут? Місце зручне, недалеко від дому… Але в кабінеті було не до фантазій.
– Привіт, Женя. Слухай, закінчується навчання в центрі, і відправка або сьогодні, або через пару тижнів. Ти хлопець порядний, не створюєш проблем. Давай відправимо тебе наприкінці місяця. Не втечеш?
– Та ні. Якби хотів тікати, Ви б мене фіг знайшли. Але зараз тільки початок місяця, яке там число? 4 чи 5?
– Так, давай приходь 23-го з речами, але 22-го нагадай про себе.
– Добре, звісно. До зустрічі.
Вийшов із військкомату з хорошим настроєм.
– Що, передумали? Відпустили тебе назавжди? – запитала Оксана, побачивши мою задоволену пику.
– На жаль, не назавжди. Але ще помаячу тут десь 20 днів.
Ці 20 днів ми провели в батьків. Вирішували сімейні справи. Домовилися, що Оксана перший час залишиться з ними – їй так буде легше адаптуватися до нового життя, а мені спокійніше. За сім років спільного життя я щоранку гуляв із собакою, бо дружина – не фанат вставати рано. Тепер доведеться. Сьома ранку, незалежно від погоди, хочеш-не-хочеш, а виходь на вулицю.
22-го я зателефонував Р.
– Завтра точно відправка?
– Так.
Ну що ж, зібрав речі. І знову безсонна ніч, хоч кохана поруч.
Ранок. Окуляри на місці, портфель, цього разу без додаткової сумки – все готово.
Приїхав до військкомату, зустрів знайомого.
– Куди це ти? – запитав він здивовано.
– ДШВ, – гордо відповів я, не підозрюючи, що чекає на мене найближчі 30 днів.
Прощання, обійми рідних, дружини. Давайте я це не буду писати, бо досі серце від цього щемить.
Спочатку мене посадили в машину. Чому саме мене, що я такого особливого зробив? Це питання так і залишилося без відповіді. Хоча, чесно кажучи, навряд чи там взагалі була якась логіка. Просто: «Ти, сідай». І все. Ніяких пафосних моментів, ніякого «ти обраний» — просто хлопець, якого тицнули пальцем.
Але їхав я не сам. Поруч сидів ветеран. Той самий, про яких люблять писати у новинах: втратив руку, але не зламався. Замість того, щоб відкрити кав'ярню з пафосною назвою на кшталт «Дембельська еспресо», де бариста наливали б відвідувачам «подвійну оборону» чи «лате з евакуацією», він залишився в армії. Тепер возив таких, як я – зелених, ще не обкатаних «жовторотиків» – туди, де з людей роблять солдатів.
Їхав він спокійно, наче це не дорога до армійського життя, а якась буденна доставка піци. Машина гуділа, ми котилися по трасі, а я ловив себе на думці: він втратив руку, а виглядає так, ніби все під контролем. Мене це навіть трохи злостило. Типу, як можна бути таким спокійним, коли попереду… ну, скажімо прямо, п*здець?
– Ти куди прямуєш? Відношення чи ще не знаєш? – спитав він, не відриваючи погляду від дороги.
– Сказали, що буду оператором РЕР, – відповів я, намагаючись звучати впевнено.
– А, робота не складна, – киває він, ніби я щойно повідомив, що буду працювати у відділі канцелярських товарів. – Я також був у ДШВ, але ми охороняли операторів. Вони сиділи у бліндажах і працювали, а ми слідкували, щоб до них ніхто не наблизився. Не бійся, головне – розбиратися в комп'ютерах. Якби у мене клепка працювала трохи краще, може, і рука на місці була б.
Я тоді ще не знав, що відповісти. Усміхнувся криво, бо якась дивна суміш цинізму й самоіронії у його словах чіпляла. Людина без руки каже тобі: «Не бійся». І що мені було казати? «Дякую»? «Співчуваю»? «Я постараюся не втратити руку»?
Тому я просто мовчав.
Дорога тягнулася, і я дивився у вікно. Все здавалося нереальним. Магазини, люди з пакетами, діти, що верещали на майданчику. Це ж ніби зовсім інший світ. Тут хтось купує собі кавун, там дівчинка кричить на маму, що хоче морозиво. А я їду туди, де ніхто не думає про морозиво. І найсмішніше — це ніхто не бачить. Вони йдуть з тими кавунами і навіть не уявляють, що в цій самій країні в цей самий час хтось їде на передок.
Ветеран говорив небагато. Але його мовчання важило більше, ніж будь-які слова. Тиша в машині була щільною, наче ковдра. Я час від часу хотів щось запитати, але розумів: не на часі. Бо всі мої питання мали одне й те саме коріння – страх. І він це чудово бачив.
– Знаєш, – раптом каже він, – найбільше, що тобі доведеться робити, – це чекати. Чекати наказу. Чекати ротації. Чекати, поки перестане прилітати. І це важче, ніж будь-який бій. Бо в бою ти дієш, а в очікуванні ти просто сидиш і гниєш.
Його слова зайшли глибше, ніж хотілося б. Бо саме цього я боявся найбільше – не самої війни, а того тупого очікування. Очікування, коли ти не знаєш, чим закінчиться день: новинами від командира чи новинами від капелана.
Я намагався триматися рівно, але всередині вже відчував, як колишнє життя остаточно розчиняється. Усі ті дрібниці, що здавалися важливими: дедлайни, недописані статті, навіть собака, яку я ще вчора вигулював у дворі. Тепер це все залишалося десь позаду, як рекламний білборд на трасі – мигнув і зник.
І тоді мене вперше реально вдарила думка: а може, я більше й не повернуся. І знаєте, я не панікував. Я просто відчув, що все справжнє життя тепер концентрується у кількох хвилинах: ця дорога, цей ветеран поруч, цей момент, коли ти вже ніби й не цивільний, але ще й не солдат.